Комунальний заклад "Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) № 407 Харківської міської ради" (кз "днз №407")

ПIВНИК I ДВОЄ МИШЕНЯТ

Жили собi двоє мишенят - Круть та Верть i пiвник Голосисте Горлечко. Мишенята було тiльки й знають, що танцюють та спiвають. А пiвник удосвiта встане, всiх пiснею збудить та й до роботи береться. Ото якось пiдмiтав у дворi та й знайшов пшеничний колос. - Круть, Верть, - став гукати пiвник, - а гляньте-но, що я знайшов! Поприбiгали мишенята та й кажуть: - Коли б це його обмолотити: - А хто молотиме? - питається пiвник. - Не я! - одказує одне мишеня. - Не я! - каже й друге мишеня. - Я обмолочу, - каже до них пiвник. I взявся до роботи. А мишенята й далi граються. От вже й обмолотив пiвник колосок та й знов гукає: - Гей, Круть, гей, Верть, а йдiть гляньте, скiльки зерна я намолотив! Поприбiгали мишенята. - Треба, - кажуть, - зерно до млина однести та борошна намолотити. - А хто понесе? - питає пiвник. - Не я! - гукає Круть. - Не я! - гукає Верть. - Ну, то я однесу, - каже пiвник. Узяв на плечi мiшок та й пiшов. А мишенята собi одно скачуть - у довгої лози граються. Прийшов пiвник додому, знов кличе мишенят: - Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно принiс. Поприбiгали мишенята, порадiли: - Ой, пiвнику! Вже тепер тiсто треба замiсити та пирiжечкiв спекти. - Хто ж мiситиме? - питає пiвник. А мишенята й знов своє: - Не я! - пищить Круть. - Не я! - пищить Верть. Подумав, подумав пiвник та й каже: - Доведеться менi, мабуть. От замiсив пiвник тiсто, принiс дрова та й розпалив у печi. А як у печi нагорiло, посадив пирiжки. Мишенята й собi дiло мають: пiсень спiвають, танцюють. Аж ось i спеклися пирiжки, повиймав їх пiвник, виклав на столi. А мишенята вже й тут. I гукати їх не треба. - Ох, i голодний я! - каже Круть. - А я який голодний! - каже Верть. Та й посiдали до столу. А пiвник i каже: - Стривайте-но, стривайте! Ви менi перше скажiть, хто знайшов колосок. - Ти, - кажуть мишенята. - А хто його обмолотив? - Ти, - вже тихiше вiдказують Круть iз Вертем. - А тiсто хто мiсив? Пiч витопив? Пирiжкiв напiк? - Ти, - вже й зовсiм нищечком кажуть мишенята. - А що ви робили? Що мали казати мишенята? Нiчого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а пiвник їх i не тримає. Хто ж отаких лiнюхiв пирiжками пригощатиме?

Як здивувався Мурко. В. Сухомлинський

Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющивши очі, спить, поклав голову нп лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє.

На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало. Побачивши кота, замовкло. Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.

Мурко відчув, що до нього хтось притуляється. Розплющив очі – курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!

Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утеко, чи хай собі гріється?

Велике і мале. В. Сухомлинський

У корови Лиски народилось Телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало Телятко до матері, напилось молока, й захотілось Теляткові погуляти. Пішло воно по двору, дивиться – сидить маленьке звірятко. Доторкнулось телятко до маленького звірятка, а на ньому пух м’який-м’який, ще м’якіший, ніж материнське вим’я. Дивиться маленьке звірятко на величезного звіра – теля, прищулилось і сидить собі тихо-тихо.

Хто ти такий? – запитує Телятко.

Я стара Кролиця, – відповідає маленьке звірятко.

Невже ти стара, Кролице? – здивувалось Телятко. – Значить, у тебе й дітки є?

Є в мене маленькі дітки – кроленятка. – А ти хто?

Я маленьке Телятко, відповіло Телятко, – я тільки що народилось.

Невже ти тільки що народилось? – здивувалась стара Кролиця. – Дивно: ти ж ще маленьке, а вже таке велике?

А ти вже стара мати, а така маленька, – ще більше здивувалось Телятко. – Невже все на світі таке дивне?

Лисичка і рак. Іван Франко

Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як –він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися:

– Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв?

– Може, коли й правда була,– каже Рак,– а тепер дуже на брехню схоже.

– Овва! Значить, ти тепер прудкіший став?

– Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу.

– Що? що? що? – здивувалася Лисичка. – Ти хотів би зі мною наввипередки бігати?

– Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду, – мовить Рак.

Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе:

– А де ти, Раче? Нічого не чути.

– Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.

– Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.

Як дівчинка образила Букваря. В.О. Сухомлинський

Дівчинка пішла в школу. Мама дала їй Буквар. Новенький , із барвистими малюнками. Швидко навчилась Дівчинка читати. Та й закинула його. Лежить Буквар поміж давніми газетами. Боляче йому. Якось прийшла Дівчинка із школи, поклала ранець, пообідала. Відкрила ранець, вийняла книжку з червоними вітрилами на обкладинці й читає. Коли чуєёсом, як маленьке дитя:

- Чого ти про мене забула, Дівчинко? Я ж навчив тебе читати.

Здивувалася дівчинка: як це Буквар заговорив?

Вийняла його з-під газет. Стало їй жаль Букваря. Витерла пил із його обкладинки й каже:

- Пробач мені, Букварику. Я все життя пам’ятатиму, що ти навчив мене читати.

Поставила дівчинка Букваря на полиці. Від того часу він стоїть поруч із найцікавішими книгами.

Як поросяткові захотілося бути зеленим. В.О. Сухомлинський

Вибігло біле поросятко в луг. А там усе зелене. Трава зелена, кущі зелені. Очерет у воді зелений, зеленим листям шелестить. На березі ставка сидить зелена жаба. А над нею муха зелена літає. Задивилося поросятко на зелений світ, і йому захотілося стати зеленим. Пішло лугами – берегами. Бачить – калюжа, а в ній вода зелена-зелена. Залізло поросятко в зелену воду. Скупалось. Вилізло зелене-зелене. Повернулося в луг. А всі сміються:

- Дивіться, зелене жабеня. Ой, яке велике.

Сміється трава. Сміються кущі. Сміється очерет. Сміється жаба. Сміється муха. І сонечко сміється.

Дім для Рябка. В.О. Сухомлинський

У Михайлика був вірний друг – Рябко. Одного разу побачив Михайлик, що Рябко бігає по вулиці. За ним женеться хтось із палицею – якийсь чоловік у сірому халаті. Це дуже стурбувало Михайлика.Кілька днів він працював у повітці – робив дерев’яну будку. Дім для Рябка – так назвав хлопець споруду. Будка була справді схожа на маленький будиночок.Михайлик поставив будку під хатою. Рябко заліз усередину, ліг і висунув голову. «Сподобалось житло», - подумав Михайлик.А щоб Рябко нікуди не бігав, то прив’язав його міцним залізним ланцюгом. Рябко відчув? що він прив’язаний, ліг біля будки, поклав голову на лапи й тихо заскавулів. Михайлик приніс Рябкові їсти. Але собака відвернувся від миски з їжею.Так лежав Рябко до вечора, так пролежав і цілу ніч. Вранці пішов холодний дощ зі снігом. Михайлик думав: «Тепер Рябко заховається від негоди». Але собака не зрушив з місця. Він лежав біля будки й тихо скавулів. Михайлик відв’язав Рябка й відніс ланцюг у повітку. Рябко радісно замахав хвостом і поліз у свій дім.

М. Підгірянка. "На волі"

Василь Сухомлинський
"Ремісник і різець"

Майстер працював Різцем по дереву — вирізував Троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.
Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить лежить блискучий ножик. А поряд — незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Крише Різець Троянду, псує роботу Майстра.
Здивувалась Троянда,
— Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?
Різець відповідає:
— Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник — я не Різець, а просто ножик.

Василь Сухомлинський
"Бо я — людина"

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?
— Я прибрав його з дороги.
— Ви також спіткнулися й забили ногу?
— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
— Чому ж ви прибрали камінь?
— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.
— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

Василь Сухомлинський. "Сива волосинка"

Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.
- Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, - сказав Михайлик.
Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
- Мамо, - сказав Михайлик здивовано, - у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?
- Від болю, - відповіла мати. - Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...
- А від чого ж у вас боліло серце?
- Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.
Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:
-Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?

Василь Сухомлинський. "Як Сергійко навчився жаліти"

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
— Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
— Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.
— Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
— Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.
Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.
Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.
Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!
Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Василь Сухомлинський. "Соромно перед соловейком"

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчатка вже пообідали, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав. Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда боялись поворухнутись.
Соловейко перестав співати.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда забрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
— Навіщо ти забрала сміття? — запитала Оля.— Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
— Соромно перед соловейком...— тихо відповіла Ліда.Василь Сухомлинський

Василь Сухомлинський. "Дуб під вікном"

Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубай дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо...— відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
— Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.

Василь Сухомлинський
"Сьома дочка"

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.
Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір’ю.
— Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, — сказала перша дочка.
— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, — промовила друга дочка.
— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, — сказала третя.
— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.
— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п'ята.
— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці помити ноги.

Василь Сухомлинський
"Який слід повинна залишити людина на землі?"

Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
— Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?
— Немає у мене ні сина, ні дочки.
— Може, ти дуба посадив?
— Ні, не посадив я дуба...
— Може, ти поле випестував?
— Ні, не випестував я поля...
— Так, мабуть, ти пісню склав?
— Ні, й пісні я не склав.
— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."

Шарль Перро. Червона Шапочка

Жила колись в одному селі маленька дівчинка та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.

Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати - Червона Шапочка.

Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:

- Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.

Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі.

Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.

Йому страшенно захотілося з'їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.

От вовк і питає, куди вона йде.

Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:

- Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.

- А чи далеко живе бабуся? - питає вовк.

- Авжеж, дуже далеко, - відповідає Червона Шапочка, - он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.

- Гаразд, - каже вовк, - я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.

І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.

А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.

Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:

«Тут-тук».

- Хто там? - спитала бабуся.

- Це ваша внучка, Червона Шапочка, -відповів вовк, змінивши свій грубий голос. -Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.

Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.

По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:

- Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться.

Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.

Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її.

Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.

Незабаром дівчинка прийшла і постукала: «Тут-тук».

- Хто там? - спитав вовк.

Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:

- Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.

Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:

- Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться!

Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.

Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:

- Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.

Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко.

Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся!

От вона й каже:

- Бабусю, а які ж у вас руки великі!

- Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!

- Бабусю, а які ж у вас ноги великі!

- Це, щоб краще бігати, дитинко!

- Бабусю, а які ж у вас вуха великі!

- Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!

- Бабусю, а які ж у вас очі великі!

- Це, щоб краще бачити тебе, внученько!

- Бабусю, а які ж у вас зуби великі!

- А це, щоб тебе з'їсти!

З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її.

А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.

Увійшли до хатинки - бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.

- Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! - вигукнув один з лісорубів.

Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує - гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:

- Люди добрі, звільніть нас!

Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.

- Як же я перелякалась! - сказала Червона Шапочка. - Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.

А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.

Коза-дереза

Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть.

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

— От я його вижену! Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

Ведмідь і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А вовк:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

— Отже, вижену.

Побіг вовк до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

Вовк і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :

— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

— От я його вижену!

— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

— Отже, вижену.

Побігла лисичка до хати та:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

От лисичка теж злякалась.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А рак:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

— Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

— А я, рак-неборак,

Як ущипну,— буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

ПРО ПІВНИКА ТА КУРОЧКУ І ПРО ХИТРУ ЛИСИЧКУ
Н. Забіла

Були собі півник та курочка.
Набридло їм якось дома сидіти, і пішли вони мандрувати по світу.
Ось ідуть вони зеленим гаєм, навколо вітрець кущі колихає, на кущах зеленіє свіже листячко, а між ним ягідки, як червоне намистечко.
От курочка й каже:
Півник-когутик,
Зламай мені прутик
З зеленими листками,
З червоними ягідками.
Тільки півник хотів зламати, а з-під кущика зайчик із своєї хати:— Хто-хто тут ходить по моєму гаю? Хто-хто мої кущики ламає?
Злякався півник:— Ходім краще далі. Тут якісь звірі живуть небувалі, і вуха в них довгі, і самі вони сірі. Мабуть, це дуже страшні звірі.
Пішли вони далі зеленим гаєм. Навколо вітрець кущі колихає. На кущах горішки і зелене листя. А курочці дуже хочеться їсти. От вона знов і просить:
Півник-когутик,
Зламай мені прутик,
Де листя зеленіше,
Де горішків рясніше.
Тільки намірився півник зламати, а з дерева білочка із свої і хати:— Хто-хто тут ходить по моєму лісі? Хто гілля ламає на моєму горісі?
Злякався півник:— Ходім краще далі. Бачиш, які тут звірі зухвалі. І вуха в них з китицями, і хвіст пухнастий. Мабуть, хочуть на нас напасти.
Пішли вони далі зеленим гаєм. Навколо вітер дерева колихає, під деревами рясна травичка, а на деревах листя й смачні кислички.
А курочка вже не може терпіти, починає півника знову просити: Півник-когутик, Зламай мені прутик, Хоча б невеличкий, Хоч дві кислички! Насмілився півник, почав ламати. Аж тут лисичка виходить з хати, така ласкава, розпушила хвостик:— Ах, прошу, прошу до мене в гості! Ось відпочиньте в моїй хатинці — у мене є тут для вас гостинці, найкращі яблучка, смачні горішки. У вас, напевно, стомились ніжки, бо ви далеко йшли по гаю. Л я давно вже на вас чекаю.
Півник та курочка дуже зраділи:— Ой, які ж тут звірі хороші та милі!
Л хитра лисичка міркує собі:
«Це ж мені буде добрий обід».
Ось дала вона їм гостинців, лишила їх у своїй хатинці, а сама побігла по вовка-сусіду, щоб запросити його до обіду.
Півник і курочка добре поїли і відпочили і так звеселіли, що півник навіть почав співати.
Тут саме зайчик біг мимо хати. А зайчик насправді був дуже добрий.
— Ти, — каже, — півник, занадто хоробрий. Хіба ти не знаєш цієї лисиці? Ось буде тобі за оті кислиці!
А півник та курочка не ймуть йому віри:
— Та тут же такі хороші звірі!
Коли це білочка — плиг та плиг. І враз у віконце побачила їх. А білочка теж була зовсім не зла.— Тікайте, — каже, — швидше з цього кубла. Бо ця лисиця страшна та хижа, вона вас зараз обох заріже.
Тут виглянув півник на подвір'я, а на подвір'ї — куряче пір'я...
— Ой, ой, треба й справді мерщій тікати!
А вже лисиця йде до хати, і вовк за нею, страшний та хижий. Іде й радіє, що буде їжа.
Тільки стали вони на поріг, а півник та курочка в віконце — плиг! Та під кущами, під деревами, та рясноцвітними муравами — мерщій додому! Та ледве встигли!
А вовк з лисицею бігли, бігли — та не знайшли під кущами її сліду.
І залишилися без обіду!

Казка про котика і півника
Українська народна казка

Жили-були на світі чоловік і жінка, і був у них кіт Мурко. Як став старий-старий, що вже тяжко мишей ловив, дід узяв котика, поніс далеко-далеко в хащу і пустив його. Що було там робити котикові? Він учинив собі хатку, залишився там і живе.
Небагато минуло часу, як прийшов туди півник і попросився до котика в хатку. Кіт зрадів, щиро прийняв його і говорить:
— Будемо два друзі, хоч нам не буде нудно. Рано збирається котик іти на здобич, принести дещо їсти, а півникові наказує:
— Не пускай нікого до хати.
Лиш котик відійшов від хати, а лисичка вже тут і проситься: — Пусти мене, півнику, в хату. А півник каже:
— Ток, ток, не велів коток.
Лисичка почала його благати, просити, ласкати. Півник відчинив двері. Лисичка схопила його і дала ногам знати. А півник кричить:
— Котику-братиісу, поможи, несе мене лиса через високі гори, через доли, через ріки.
Почув котик і давай лисичку доганяти. Догнав лисичку і півника відібрав. Приходять вони додому, і котик говорить:
— Казав я тобі: не пускай нікого. А тепер ще раз тобі нагадую: не пускай до хати нікого, бо я піду ще далі і можу не почути тебе.
Котик зібрався в путь-дорогу. А лисичка знову прийшла і ласкаво просить півника:
— Пусти мене, півнику, до хати.
Так просила, що й допросила, обманула півника. Півник одчинив двері, пустив її. А вона схопила півника, вергла на плечі і несе. А півник кричить:
— Котику-братику, поможи мені. Несе мене лиса через гори, ріки і долини.
Кричав, кричав, але котик не почув. Приносить лисичка півника у свій понур, у свою хатинку. А в неї п'ятеро малих лисенят. Занесла вона його туди, а лисенята почали скубти півника то за хвіст, то за крила, уже майже всього обскубали.
Котик прийшов додому і бачить — півника нема. І давай по слідові бігти, скільки лише духу було. Прибіг до лисиччиної ями, вийняв із мішка гуслі (скрипку) і почав гусляти. Стара лисиця почула музику, вийшла з ями, дивиться, хто так гарно грає. А котик стук лисичку та в мішок, і зав'язав її там. Грає далі. Почули малі лисенята музику і почали по одному виходити з ями. А котик усе цап та в мішок. І так усі піймав, склав у мішок, зав'язав добре, узяв палку і давай колотити палкою по мішку. Вишмагав їх так, що більше не будуть чіплятися до півника.
Потім котик узяв півника і поніс додому. Півник сидів на печі. обскубаний і вже нікому двері не відчиняв. І жили вони там дружно та мирно довгі-довгі роки.

Горщик каші. Автор: брати Грімм

Була собі одна дівчинка. Пішла дівчинка в ліс по ягоди і зустріла там„бабусю.

— Добридень, дівчинко, — сказала бабуся. — Дай мені ягід, будь ласка.

Поїла бабуся ягід та й сказала:

— Ти мені ягід дала, а я тобі теж щось подарую. Ось тобі горнятко. Досить тобі тільки сказати:

— Раз, два, три. Горнятко, вари! — і воно почне варити смачну, солодку кашу. А скажеш йому:

— Раз, два, три. Більше не вари! — і воно перестане варити.

— Спасибі, бабусю, — сказала дівчинка, взяла горнятко і пішла додому, до матері.

Зраділа мати цьому горнятку. Та й як не радіти? Без великих зусиль, без клопоту завжди на обід смачна, солодка каша, готова.

Ось одного разу пішла дівчинка кудись з дому, а мати поставила горнятко перед собою й каже:

— Раз, два, три! Горнятко, вари!

Воно й почало варити. Багато каші наварило. Мати наїлася досхочу. А горнятко все варить і варить. Як його зупинити?

Треба було промовити: — Раз, два, три. Більше не вари! — та мати якось забула ці слова, а дівчинки не було вдома. Горнятко варить та й варить. Уже вся кімната повна каші,. уже й у передпокої каша, і на ґанку каша, і на вулиці каша, а воно все варить та варить.

Злякалася мати, побігла по дівчинку, та не перейдеш через дорогу — гаряча каша рікою тече. Добре, що дівчинка недалечко від дому була. Вгледіла вона, що на вулиці діється, і бігом додому. Насилу прибилася, злізла на ґаночок, відчинила двері й вигукнула:

— Раз, два, три. Більше не вари! І перестав горщик варити кашу.

А наварив її він стільки, що той, кому доводилося із села до міста їхати, мусив собі в каші дорогу проїдати.

Тільки ніхто на це не скаржився: дуже вже була каша смачна та солодка.

Гуси-Лебеди

Жили мужик да баба. У них была дочка да сынок маленький.
- Доченька, - говорила мать, - мы пойдем на работу, береги братца. Не ходи со двора, будь умницей - мы купим тебе платочек.

Отец с матерью ушли, а дочка позабыла, что ей приказывали: посадила братца на травке под окошко, а сама побежала на улицу гулять. Налетели гуси-лебеди, подхватили мальчика, унесли на крыльях.

Вернулась девочка, смотрит - а братца нету! Ахнула, кинулась его искать, туда-сюда - нет нигде! Она его кликала, слезами заливалась, причитывала, что худо будет от отца с матерью, - братец не откликнулся.

Выбежала она в чистое поле и только видела: метнулись вдалеке гуси-лебеди и пропали за темным лесом. Тут она догадалась, что они унесли ее братца: про гусей-лебедей давно шла дурная слава о том что, они маленьких детей уносили.

Бросилась девочка догонять их. Бежала, бежала, увидела - стоит печь.
- Печка, печка, скажи, куда гуси-лебеди полетели?
Печка ей отвечает:
- Съешь моего ржаного пирожка - скажу.
- Стану я ржаной пирог есть! У моего батюшки и пшеничные не едятся...
Печка ей не сказала. Побежала девочка дальше - стоит яблоня.
- Яблоня, яблоня, скажи, куда гуси-лебеди полетели?
- Поешь моего лесного яблочка - скажу.
- У моего батюшки и садовые не едятся... Яблоня ей не сказала. Побежала девочка дальше. Течет молочная река в кисельных берегах.
- Молочная река, кисельные берега, куда гуси-лебеди полетели?
- Поешь моего простого киселька с молочком - скажу.
- У моего батюшки и сливочки не едятся... Долго она бегала по полям, по лесам. День клонился к вечеру, делать нечего - надо идти домой. Вдруг видит - стоит избушка на курьей ножке, с одним окошком, кругом себя поворачивается.

В избушке старая баба-яга прядет кудель. А на лавочке сидит братец, играет серебряными яблочками. Девочка вошла в избушку:
- Здравствуй, бабушка!
- Здравствуй, девица! Зачем на глаза явилась?
- Я по мхам, по болотам ходила, платье измочила, пришла погреться.
- Садись покуда кудель прясть. Баба-яга дала ей веретено, а сама ушла. Девочка прядет - вдруг из-под печки выбегает мышка и говорит ей:
- Девица, девица, дай мне кашки, я тебе добренькое скажу.
Девочка дала ей кашки, мышка ей сказала:
- Баба-яга пошла баню топить. Она тебя вымоет выпарит, в печь посадит, зажарит и съест, сама на твоих костях покатается. Девочка сидит ни жива ни мертва, плачет, а мышка ей опять:
- Не дожидайся, бери братца, беги, а я за тебя кудель попряду.
Девочка взяла братца и побежала. А баба-яга подойдет к окошку и спрашивает:
- Девица, прядешь ли?
Мышка ей отвечает:
- Пряду, бабушка... Баба-яга баню вытопила и пошла за девочкой. А в избушке нет никого.

Баба-яга закричала:
- Гуси-лебеди! Летите в погоню! Сестра братца унесла!..
Сестра с братцем добежала до молочной реки. Видит - летят гуси-лебеди.
- Речка, матушка, спрячь меня!
- Поешь моего простого киселька.
Девочка поела и спасибо сказала. Река укрыла ее под кисельным бережком.
Гуси-лебеди не увидали, пролетели мимо. Девочка с братцем опять побежали. А гуси-лебеди воротились навстречу, вот-вот увидят. Что делать? Беда! Стоит яблоня...
- Яблоня, матушка, спрячь меня!
- Поешь моего лесного яблочка. Девочка поскорее съела и спасибо сказала. Яблоня ее заслонила ветвями, прикрыла листами.
Гуси-лебеди не увидали, пролетели мимо. Девочка опять побежала. Бежит, бежит, уж недалеко осталось. Тут гуси-лебеди увидали ее, загоготали - налетают, крыльями бьют, того гляди, братца из рук вырвут. Добежала девочка до печки:
- Печка, матушка, спрячь меня!
- Поешь моего ржаного пирожка.
Девочка скорее - пирожок в рот, а сама с братцем в печь, села в устьице.
Гуси-лебеди полетали-полетали, покричали-покричали и ни с чем улетели к бабе-яге.
Девочка сказала печи спасибо и вместе с братцем прибежала домой.
А тут и отец с матерью пришли.

Теремок

Стоит в поле теремок. Бежит мимо мышка-норушка. Увидела теремок, остановилась и спрашивает:
- Теремок-теремок! Кто в тереме живет?

Никто не отзывается. Вот она и вошла и стала жить в теремке. Прискакала лягушка-квакушка:
- Теремок-теремок! Кто в
тереме живет?
- Я, мышка-норушка, а ты кто?
- А я лягушка-квакушка.
- Ступай ко мне жить.

Вошла лягушка, и стали вдвоем жить. Прибежал зайчик:
- Теремок-теремок! Кто в тереме живет?
- Я, мышка-норушка, я, лягушка-квакушка, а ты кто?
- А я зайчик-побегайчик.
- Ступай к нам жить.

Стали они втроем жить. Прибежала лисичка:
- Теремок-теремок! Кто в тереме живет?
- Мышка-норушка, лягушка-квакушка, зайчик-побегайчик , а ты кто?
- А я лисичка-сестричка.
- Иди к нам.

Забралась лисичка в теремок. Стали они вчетвером жить. Прибежал волчок-серый бочок, заглянул в дверь и спрашивает:
- Теремок-теремок! Кто в тереме живет?
- Мышка-норушка, лягушка-квакушка, зайчик-побегайчик, лисичка-сестричка, а ты кто?
- А я волчок-серый бочок.
- Иди к нам жить!

Стали пятеро жить. Вдруг идет мимо медведь косолапый. Увидел медведь теремок остановился и заревел:
- Теремок-теремок! Кто в тереме живет?
- Мышка-норушка, лягушка-квакушка, зайчик-побегайчик, лисичка-сестричка, волчок-серый бочок.
- А я медведь-косолапый!.
- Иди к нам жить.
Медведь и полез в теремок.

Лез-лез, лез-лез - никак не мог влезть и говорит:
-Я лучше у вас на крыше буду жить.
-Да ты нас раздавишь!
-Нет, не раздавлю.
-Ну так влезай!

Влез медведь на крышу и только уселся и затрещал теремок, упал на бок и весь развалился. Выбежали звери, расстроенные, не знают, где им жить теперь. Но потом договорились каждый по веточке, да по бревнышку принести, чтобы теремок заново смастерить.
Принялись они бревна носить, доски пилить - новый теремок строить. Лучше прежнего выстроили! И стали дружно жить-поживать и добра наживать.

Для чого півненві гребінець. Василь Сухомлинський

У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Тому й хвіст у нього такий пишний. Розчеше півень хвоста й кладе гребінець на голову. А вдень хвоста розпустить і походжає.

ІВАН ФРАНКО. "РІПКА"

Був собі дід Андрушка, а в нього — баба Марушка, а в баби — донечка Мінка, а в дочки — собачка Хвінка, а в собачки — товаришка, киця Варварка, а в киці — годованка, мишка Сіроманка.
Раз весною взяв дід рискаль та мотику, скопав у городі грядку велику, гноєм
трохи попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірку та й посадив
ріпку.
Працював дід немарно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши
води повен рот. Свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потому - як кулак, потому
- як буряк, потому - як два, а наприкінці стала така, як дідова голова.
Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, — каже, — нашу ріпку рвати!» Пішов він у город — гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб; тягне руками, уперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх; мучився-потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони в город — гуп, гуп! Взяв дід ріпку за чуб, баба діда — за плече. Тягнуть, аж піт тече! Смикає дід ріпку за чівку, смикає баба діда за обшивку, працюють руками,
упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони у город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку,
дочка бабу — за торочку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь
день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвінко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони в город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за обшивку,
дочка бабу — за запаску, собачка дочку — за спідничку. Промучилися увесь день,
а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони в город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку,
дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку — за
хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день,
а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони в город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку — за хвостик, мишка кицю — за лапку. Як потягли — та й покотилися.
Упала ріпка на діда Андрушку, дід — на бабу Марушку, баба — на дочку Мінку,
дочка — на собачку Хвінку, собачка — на кицю Варварку, а мишка — шусть у
шпарку!

Їжачок і світлячок (казка)

Ішов лісом їжачок. Ніс яблуко на своїх голках. Раптом бачить – щось світиться, а то такий пеньок. «Дай, – думає їжачок, – візьму шматочок пенька, буду ввечері світити, бо діти маленькі в темряві бояться». Узяв він світлячка, приніс додому. Світліше стало в гнізді у їжачка. Дітки-їжаченята зраділи:

– Ой, як світло тепер у нас. Будемо малюнки розглядати.

Угорська народна казка – Двоє жадібних ведмежат

Казка про те, як двоє дурненьких ведмежат не змогли поділити шматок сиру.

Далеко-далеко за синіми горами ріс густий дрімучий ліс. У тому лісі жила ведмежа сім’я: батько — старий ведмідь, мати — ведмедиця і двоє маленьких ведмежат. Коли батьки ходили на полювання, ведмежата самі зоставалися вдома і гралися біля барлогу. Одного разу надокучило їм гратися, вирішили вони подивитися, що робиться в лісі. Ідуть-ідуть І раптом бачать — дорога, а на ній повно возів та людей.
Ведмежата принишкли в кущах і пильнують за дорогою. А вона вся у вибоїнах, ямах та ритви-нах, і вози так трясе та підкидає, що люди ледве сидять на них, Це дуже розвеселило ведмежат і насмішило до сліз. Зненацька почулося пронизливе рипіння — то їхав величезний віз. Він аж угинався від усякого добра. Ведмежата зацікавлено стежили, що ж буде далі. А далі сталося те, чого вони й не ждали. Одне колесо воза вскочило в яму, а з воза впало ніби велике колесо чи круглий камінь і покотилося в кущі.
Ведмежата вирішили подивитися, що то таке. Підбігають, розсувають гілля і бачать великий круг жирного і дуже ласого сиру. Вони від подиву аж роти пороззявляли.
— Ми його з’їмо! — вигукнули ведмежата в один голос. Взяли вони той сир і віднесли в гущавину, щоб там порівну поділити. Але як це зробити? Кожне хотіло ділити саме, та боялося, що більший шматок може дістатися другому. Ведмежата почали сперечатися, гарчати одне на одного і зняли такий галас, що чутно їх стало дуже далеко.
А саме на ту годину неподалік бігла лисичка. Почула вона розпачливі голоси ведмежат, підійшла та й питає:
— Чого це ви сперечаєтесь, ведмежата?
Ведмежата розповіли їй про свою біду й попросили допомогти.
— Хіба ж це біда? — здивувалася лисичка.— Зараз я поділю між вами сир. Це зовсім неважко.
— От добре! — зраділи ведмежата.
І хитра лисичка почала ділити той сир. Вона розламала його надвоє, але в око одразу впало, що шматки нерівні.
— Цей більший! — зарепетували вмить ведмежата.
Лисиця їх заспокоїла:
— Цитьте! Зараз усе буде гаразд.— І відкусила добрячий шматок від більшої частини та й проковтнула. Тепер більшою стала друга частина.
— Знову нерівно! — занепокоїлися ведмежата.
— Годі вже вам,— сказала лисиця.— Я добре знаю, що роблю.— І знову відкусила від більшого шматка. Ледве повертаючи язиком, бо в роті в неї повно смачного сиру, додала: — Ще трохи, і буде порівну.
Лисиця ділила сир далі, а ведмежата тільки тупцяли волохатими лапами та водили чорними носиками від меншого шматка до більшого, від більшого до меншого.
Так лисиця ділила сир, поки наїлася досхочу. Нарешті шматочки стали однакові, а ведмежатам майже нічого не залишилося.
— Ну що ж,— сказала лисиця,— хоч шматочки й маленькі, зате однакові. Смачного вам, ведмежата! — і, майнувши хвостом, зникла в лісі. Ведмежата подивилися на рештки сиру й дуже зажурилися.
— Ось бачиш,— сказало одне,— якби ми були довірливіші й не такі жадібні, то самі ласували б смачним сиром. Так завжди буває з тими, хто жадібний.

ГОРДА КАЧКА. Ю. Федькович

Качка плаває co6i по воді, а лис прибігає.
— Добрий день, панночко, — каже лис.
— Здорові були, добродію! Що там доброго скажете?
— Та не маю коли, бо біжу з двора. А чи то ви та качечка, що люди кажуть, що нема кращої на ціле село?
Качка аж нестямилась з радощів.
— Та, може, и я, — каже.
— То ходіть же швидше зо мною до двора, бо пані аж гинуть, так хочуть вас бачити! Ви не знаєте, які ви скрізь славні, навіть у дворі про вас знають!
Дурна качка, не роздумуючи, плиг на берег, а хитрий лисок її за шийку - хап!
Отак, кажуть, гордість не одному вже шию скрутила.

Як зайчик грівся взимку проти місяця. Василь Сухомлинський

Холодно взимку зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти місяця блищить, холодний вітерець з яру повіває. Сів зайчик під кущем, простяг лапки до місяця, просить: - Місяцю, любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще сонечка чекати. Жаль стало місяцеві зайчика, він і каже: - Йди полем, полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великої скирти соломи. Пострибав зайчик, зарився у скирту, виглядає, усміхається: - Спасибі, любий місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле.

Короткий переказ твору Айболить (Корній Чуковський)

Добрий лікар Айболить сидить під деревом і лікує звірів. Всі приходять зі своїми хворобами до Айболіту, і нікому не відмовляє добрий лікар. Він допомагає і лисиці, яку вкусила оса зла, і барбос, якого курка клюнула в ніс. Зайчику, якому трамваєм перерізало ніжки, Айболить пришиває нові, і він, здоровий і веселий, танцює зі своєю мамою-зайчиха. Раптом звідки не візьмися з'являється шакал верхи на кобилі - він привіз Айболіту телеграму від гіпопотамів, в якій той просить доктора скоріше приїхати до Африки і врятувати малюків, у яких ангіна, дифтерит, скарлатина, бронхіт, малярія і апендицит! Добрий він тут же і погоджується допомогти дітлахам і, дізнавшись у шакала, що вони живуть на горі Фернандо-По у широкої Лімпопо, вирушає в дорогу. Вітер, сніг і град заважають благородній лікаря. Він біжить по полях, по лугах і лісах, але так втомлюється, що падає на сніг і не може далі йти. І тут же до нього вибігають вовки, які викликаються його підвезти. Але ось перед ними розбурхане море. Айболить у розгубленості. Але тут випливає кит, який, як великий пароплав, везе доброго доктора. Але ось перед ними гори. Айболить намагається повзти по горах і думає не про себе, а про те, що станеться з бідними хворими звірами. Але тут з високої гори злітають орли, і Айболить, сівши верхи на орла, швидко мчить до Африки, до своїх хворих.

А в Африці все звірі чекають свого рятівника - доктора Айболитя. Вони дивляться на море в занепокоєні - не пливе він? Адже у 6Е-гемотіков болять животики, страусенята верещать від болю. А у Килини діток, у маленьких акул, болять зубки вже дванадцять діб! У коника вивихнуто плічко, він не стрибає, не скаче, а тільки плаче і кличе доктора. Але ось на землю спускається орел, що везе Айболита, і Айболить махає всім капелюхом. І раді всі діти, і щасливі батьки. А Айболить мацає животи бегемотика і всім їм дає по шоколадці і ставить їм градусники. А тигренят і верблюденят він пригощає гоголем-моголем. Десять ночей поспіль добрий доктор не їсть, не п'є і не спить. Він лікує хворих звірят і ставить їм градусники. І ось він усіх вилікував. Всі здорові, всі щасливі, всі сміються і танцюють. А бегемотики вхопилися за животики і так сміються, що дерева трясуть, А Гіпопотам співає: «Слава, слава Айболіту! / Слава добрим докторам! »

Зайці та жаби. Борис Грiнченко

Посходились зайцi в лiсi та й стали тужити:

—Не дають нам на цiм свiтi спокiйно прожити:

Нас i люди убивають, i вовки, й лисицi,

Іорлятам на поживу ловлять нас орлицi.

Нам щодня i страх, i мука!.. Як отак труситись,

То ходiмо ми до рiчки, бо краще втопитись!

І зайці всі пострибали топитися в річці

Ідо берега прибігли, а там на травичці

Жаби купами сиділи, —зайців ізлякались,

—Бовть! бовть! бовть! —усі у воду швидше поховались.

А зайці тоді гукають: —А стривайте, братця!

Є такі звірі на світі що і нас бояться.

Мабуть, їм життя ще гірше, аніж нам на світі,

Так не будемо топитись, а ходімо жити.

Два ледарі (татарська)

Давным-давно жили-были два очень ленивых человека.
Однажды отправились они в лес.
В лесу росла яблоня, плоды которой были очень вкусными.
Два лентяя увидели эту яблоню.
Старший сказал:
– Давай немного потрясем дерево и отведаем яблок.
Младший ответил:
– Как тебе не лень? Давай лучше ляжем под дерево и подождем пока яблоки сами упадут.
Два лентяя легли в тень яблони.
Пролежав в тени яблони очень долго и изрядно проголодавшись, старший воскликнул:
– Хотя бы одно яблочко бы упало!
А младший ответил:
– Если яблочко упадет, его же надо и съесть. Мне и жевать-то лень.
Так, два лентяя пошли обратно домой совсем голодными.

Зайчик і горобина. Казка В. О. Сухомлинського

Засипало снігом землю. Нема чого їсти зайчикові. Побачив зайчик червоні ягоди на горобині. Бігає навколо дерева, а ягоди — високо. Просить зайчик: «Дай мені, горобино, одне гроно ягідок». А горобина й каже: «Попроси вітра, він і відірве».

Попросив зайчик вітра. Прилетів вітер, гойдає, трусить горобину. Відірвалося гроно червоних ягід, упало на сніг. їсть зайчик ягоди, дякує вітрові.

Ласкавий вітер і холодний вітрюга. В. Сухомлинський

У темному лісі, в глибокому яру спали два вітри. Ласкавий Вітер — хлопець з синіми очима. А холодний Вітрюга — дід з колючою бородою.

Прийшла зима. Сонечко не могло піднятися високо над зем лею. Білі сніги вкрили поле. Зашуміли тривожно верховіття дерев. Прокинувся в глибокому яру холодний Вітрюга. Встав, вийшов з лісу. Застогнала хуртовина. Йде по землі холодний Вітрюга, замерзають річки, гуде хуртовина.

Та ось піднялося сонечко вище над землею. Заболіла спина у холодного Вітрюги. Поплентав він у темний ліс, заліз у глибокий яр.

Прокинувся ласкавий Вітер, вийшов з лісу.

Засміялося сонечко, потекли струмки, зацвіли квіти, зашуміли трави.

Сонце і Сонечко. В. Сухомлинський

Восени заховалось Сонечко під корою дерева. Спить собі комашка, не страшні їй ні морози люті, ні вітри студені. Спить Сонечко, і сниться йому теплий сонячний день, легенька хмарка на блакитному небі, яскрава веселка.

Серед зими трапилась тепла сонячна днина. Тихо в лісі, вітру немає. Нагріло Сонце міцну кору. Жарко стало Сонечку. Прокинулась комашка, солодко позіхнула, визирнула з-під кори. Хотіла вже було розправити крильця й полетіли, та Сонце застерегло: Не вилазь, Сонечку! Сховайся у свою таеплу постіль. Рано тобі ще літати – загинеш. Мої промені теплі, та мороз підступний – уб’є тебе. Ще будуть і завірюхи, й вітри холодні, й морози тріскучі.

Сонечко послухалось доброго слова. Подихало свіжим повітрям і залізно знову в свою теплу постільку.

Як дядько небо виправ. Микола Стеблина

Було це дуже давно. Небо тоді ще лежало на землі, а вітер був ледачий. Спав собі серед поля в густому горосі. А як намуляє боки, то розсердиться, постелить під себе небо та й знов спить.

Одного разу прийшов дядько в поле та й каже вітрові:

- Вставай, а то через тебе не можна горох зібрати.

- То не збирай, - буркнув вітер спросоння, перевернувся на другий бік і знову заснув.

- Ти ба, який розумний! "Не збирай". Уставай, кажу! Вітер поволі звівся на ноги і позіхнув. Небо лежало біля нього на землі дуже брудне.

- Дивись, як ти небо засмальцював. На нього й глянути страшно... Бери косу та коси горох, а я піду до річки небо виперу.

Згорнув дядько небо, взяв його на плечі й поніс до Дніпра.

Довгенько йшов полями, обминаючи яри та яруги.

Аж ось попереду засиніла річка. Вода в ній чиста-пречиста, така чиста, що всю рибу видно до самого дна.

Розгорнув дядько небо і виправ його гарненько. Воно стало блакитне й прозоре, аж очі вбирало, коли довго на нього дивитись.

"Ач, яке гарнесеньке небо! - думав собі дядько. -Треба б його висушити і розіп'яти вгорі, хай би воно було над землею таке гарне, блакитне. Та й жайворонки мали б де купатися й виспівувати".

Посадив дядько високі зелені дерева і розвісив на них небо. Воно швидко висохло і стало ще краще.

Навіть вітер оторопів: покинув косу, задер голову. А потім як дмухне!

Небо злетіло над деревами високо-високо і вже не опускалося, бо жайворонки за ним піднялися і підпирали його там своїми веселими піснями.